Історія відкриття і дослідження Африки

Найдавніші географічні уявлення про Африку були зв’язані з цивілізацією Єгипту. Саме знання, які були накопичені в Єгипті про Африку, послугували основою для географічних уявлень про цей континент у греків, римлян, арабів. Проте вони стосуються в основному долини Нілу до впадіння в нього Атбари. За свідоцтвом Геродота біля 600 р. до н. е. фінікійці обійшли на своїх кораблях навколо Африки: вийшли із Червоного моря і повернулись через Середземне. Проте правдивість цих відомостей не підтверджена.
Все перше тисячоліття нашої ери Африка уявлялась давнім грекам, римлянам і арабам островом, який приєднаний до Азії і у якого південна окраїна проходить десь біля екватора. Багато віків існували теоретичні висновки про неможливість життя людей в жаркому екваторіальному кліматі, де сонце обпалює людей до чорного, а море кипить і випаровується. Моряків особливо лякали легенди про моря, що “звернулися” і затягують кораблі, про морські чудовиська.
Повністю обриси африканського материка були встановлені в XV сторіччі. 1415 рік прийнято вважати вихідною датою початку португальського руху на південь вздовж західного узбережжя Африки, яке продовжувалося 85 років. Роки активного руху переривались тривалими періодами затишшя. Португальці тільки освоювали мистецтво мореплавання. Вони звикли до каботажного плавання і намагались, щоб берег весь час залишався перед очима керманича. А коли бурею каравелу уносило у відкритий океан, моряки втрачали голову від жаху. Тому, наприклад, мис Бохадор (навпроти Канарських островів), надовго затримав рух мореплавців. Бохадор – це піщана банка, що порівняно далеко вдається в океан, з прибережною течією, що прямує на південь. Зручному каботажному плаванню наступав кінець, треба було віддалятись у відкрите море і невідоме ще, дозволила би течія повернутись назад, на північ. Мис був підкорений в 1434 р. В 1446 р. був відкритий мис Зелений (Кабу Верді) під 140 пн. ш. Але особливе здивування у мореплавців викликала поява вічнозелених пальм на широті 160. Це означало, що безкінечна пустеля, що тягнулася вздовж берега, була пройдена, і уявлення про відсутність життя в екваторіальних широтах виявились помилковими.
В 1488 р. португальці на чолі з Бартоломеу Діашем досягли південноафриканського берега і вперше побачили мис Доброї Надії і мис Голковий. Шлях в Індійський океан був відкритий. А завершив відкриття берегової лінії Африки Васко да Гама, моряк, воїн, дипломат, молодий, рішучий, який в 1497-1499 рр. здійснив плавання із Португалії в Індію і в зворотній бік.
Проте внутрішні області залишались у більшості невідомими Наприкінці XVIII ст. і в першій половині ХІХ ст. почався принципово новий, науковий підхід до дослідження внутрішньої Африки. Серед головних географічних проблем Африки, що стояли перед європейськими вченими, виділялись чотири головних, що зв’язані з чотирма головними африканськими річками: Нілом, Нігером, Конго і Замбезі. Особливо загадковим здавався Нігер: тайною були окутані і його витоки, і гирло, і навіть загальний напрям течії. Конго і Замбезі були відомі лише в самих низов’ях. Ніл був досліджений краще, але лише до впадіння в нього Голубого Нілу. Питання орографії материка цікавили вчених скоріше попутно, в зв’язку з гідрографічною сіткою.
Значний вклад у вивчення Нігеру внесли шотландський лікар Манго Парк, який загинув у його водах під час бою з африканцями; лейтенант британських колоніальних військ, також шотландець Олександр Гордон Ленг, вбитий африканцями під містом Томбукту; англійці брати Лендер, старший з яких помер від ран після одної із сутичок з африканцями.
У другий половині ХІХ ст. зусиллями однієї людини, Давида Лівінгстона була внесена повна ясність до питання про Замбезі. Лівінгстон, шотландський лікар і місіонер, вперше встановив справжній характер ландшафту Калахарі, яку європейці вважали пустелею. “Калахарі, – писав Лівінгстона, аж ніяк не позбавлена рослинності і населення, оскільки вона покрита травою і численними повзучими рослинами; крім того, місцями в ній зустрічаються чагарники і навіть дерева”. Досліджуючи Калахарі, Лівінгстон зробив своє перше важливе географічне відкриття – дослідив озеро Нгамі в самому серці Південної Африки. Він перетнув Південну Африку від Атлантичного океану до Індійського, відкрив при цьому великий водоспад на річці Замбезі, названий ним ім’ям англійської королеви Вікторії, прослідкував течію Замбезі майже на всьому протязі. Всі відкриті географічні об’єкти він поклав на карту з такою точністю, якої важно було чекати від людини, яка не мала спеціальної географічної підготовки. Про Лівінгстона справедливо кажуть, що він відкрив Південну Африку для науки. Потім він дослідив річку Шире і відкрив озеро Ньясу, звідки вона витікає; дав опис верхньої течії річки Конго (Заїр) – річки Луалаби. Він дуже хотів знайти витоки Нілу, але тяжко захворів і помер у віці 60 років в селищі Читембо, яке загубилось серед боліт, що оточують озеро Бангвеулу.
Значний вклад в дослідження Африки внесли російські дослідники Єгор Петрович Ковалевський і Василь Васильович Юнкер в 50-х – 70-х роках ХІХ ст. Єгор Петрович Ковалевський народився у сім’ї надвірного радника у невеличкому селі Ярошівка під Харковом. Він отримав філологічну освіту у Харківському університеті, а потім спеціальність гірського інженера в Санкт-Петербурзі. Працював на Алтаї, в Чорногорії (Балканський півострів), Середній і Центральній Азії. В 1847-1848 рр. був відряджений російським урядом в Єгипет для пошуків і розробки золотоносних розсипів. Його африканська експедиція мала велике значення для географії. Він першим довів, що Голубий Ніл не є головним витоком Нілу, як тоді вважали географи. Задовго до відкриттів Генрі Стенлі виказав припущення, що головним витоком Нілу є Білий Ніл, верхів’я якого слідує шукати в Екваторіальній Африці, значно південніше, ніж тоді вважали. Сам він написав про це так: “Для географии приобретено огромное пространство страны негров от истоков Голубого Нила до Белого Нила, куда еще не проникал никогда ни один европеец…»
В.В.Юнкер, син обрусілого німця, голови банкірської фірми в Петербурзі і Москві, не пішов по стопах батька. Він отримав лікарську освіту, але вирішив присвятити себе географічним дослідженням. Він вніс суттєву лепту у вивчення Судану, зафіксував положення вододілу Ніл-Конго майже на всьому протязі (1200 км).

Напишіть відгук